воскресенье, 06 января 2013
Одно из самых поэтичных описаний Свят-вечера (сочельника), мне кажется, принадлежит Михайлу Стельмаху — это отрывок из повести «Щедрий вечір». Она написана в 1967 году, поэтому, ясное дело, о Рождестве там ни слова, но настроение...От i вечiрня зiронька стрепенулась за сусiдським двором, де поскрипує i поскрипує над криницею журавель. Над хатами влягаються пахучi дими, на вулицях стає гомiн i шарудiння саней, а снiгами до кожної оселi бредуть фiолети. З хатини в святешнiй хустцi й сачку виходить мати, на її обличчi уляглись урочистiсть, злагода i очiкування казки.
— Де ви, господарi?— Де ви, господарi? — стиха, ласкаво гукає тата й мене i на пiврозкритих устах тримає любов.
— А нащо ми тобi? — нiби дивуючись, озивається вiд дровiтнi тато.
— Просимо, дорогий муже, i тебе, сину, до хати, — з таким усмiхом, з такою добротою вклоняється нам мама, що хочеться пiдбiгти до неї i поцiлувати руку.
— Кажеш: дорогий муже? А хто нещодавно страхав нас коцюбою? — удавано строго допитується тато.
— Це ж люблячи вас! А кого любиш — навiть коцюби не пожалiєш, — грає мати розквiтлими очима i дає нам дорогу.
— Ти диви! — похитує батько головою i, йдучи до хатини, чогось затримує материну руку в своїй. Чуднi цi дорослi.
Хоч убога-убога наша хатина, та в цей вечiр i вона покращала, побагатшала. Її бiднiсть скрасили i вишитi рушники, i кетяги калини, i запашне сiно на покутi, й свят-вечiрнiй стiл. На ньому зараз лежать три хлiбини, грудка солi, височiє стос гречаних млинцiв i стоять з рiзними пiсними стравами тi святешнi мальованi полумиски, що бажають добрим людям i здоров'я, i щастя, i червоного цвiту.
Батько перший заходить за стiл, оглядає всi страви, вiд кутi з маком до миски з бобом, i поглядом дякує матерi за її старання... А який вiн поважний стає, навiть не посмiхнеться, коли виносить корiвчинi покуштувати кожної страви, зготованої на свят-вечiр. Ось вiн i бобу взяв у жменю та й з подивом сказав:
— Прямо не бiб, а срiбнi карбованцi.
Глянув я на миску, — i справдi лежав у нiй бiб срiбними монетами.
Та найбiльш урочиста хвилина прийшла тодi, як тато з бичем вiд цiпа став на порозi пiд гiллям ясенiв, на якi позлiталися зорi. Ось вiн поглянув у заснiжену далечiнь, що горбилась за селом, i тихо покликав мороза:
— Морозе, морозе, iди до нас кутю їсти!
Я застигаю бiля тата i не вiрю, але трохи й вiрю, що на дорозi, висвiчуючи туманом бороди, може об'явитися з мiшком за плечима Дiд Мороз i пiдiйти до нас. А навколо так тихо, що чути, як у ясеновому гiллi ворушаться зорi й обтрушують та й обтрушують срiбну паморозь.
— Морозе, морозе, iди до нас кутю їсти! — вже голоснiше покликав тато.
Але й пiсля цього нi на вулицi, нi на городах не обiзвалися кроки дiдугана. Батько ще й втретє покликав його, та вiн, мабуть, забарився на якiйсь лiсовiй чи степовiй дорозi. I тодi тато уже грiзно наказав йому:
— А не йдеш, морозе, то й не йди до нас, i не йди на жито-пшеницю, усяку пашницю: iди краще на крутi гори, на моря, на лiси, нам шкоди не роби!
Далi батько кликав сiрого вовка. Вiн теж не поспiшав, маючи свiй клопiт у лiсах. Не квапились на кутю чорнi бурi та злi вiтри. I тато заклинав їх:
— А не йдете, чорнi бурi i злi вiтри, на вечерю, то йдiть собi в безвiсть, хлiба не здувайте, полукiпкiв не валяйте, стрiх не зривайте!
Потiм тато навстiж вiдчиняє нашi скрипливi ворота: а може, приб'ється яка добра людина з дороги, то й погрiє душу теплою стравою. I тiльки пiсля цього ми йдемо вечеряти.
Тепер за столом я й не писну, прислухаючись до мови-сподiвання батькiв. Отi великi надiї на хлiб новий, на рiй золотий, на щастя у дворi, на рогову й дрiбну худобу в оборi сходяться i сходяться в нашiй хатинi, що й справдi починаєш вiрити: настане той час, коли господар на току буде зорi вiяти, господиня в хатi золото прясти, а сивi срiбнорогi воли потягнуть за собою срiбнi плуги.
Аж ось на вулицi обiзвалися колядники. Я перший вибiгаю надвiр. Колядники вже пiдiйшли до хати тiтки Дарки — звiздоноша, «береза» й мiхоноша попереду, а «коза» й «дiд» у страшнiй машкарi позаду. I чого тiльки не виробляють ота «коза» й вертлявий «дiд», лякаючи дорослих i дiтей. Та ось задзвонив дзвонар — i всi притихли, з'юрмилися бiля вiкон, а зеленкуватими й синiми снiгами, скiльки свiту видно, покотилися, задзвенiли молодi голоси, проганяючи недолю з вдовиної оселi:
А чи вдома, вдома та бiдна вдова?
Нема вдома — пiшла до Бога,
Бога благати — щастя прохати:
— Ой дай, боже, два лани жита,
Два лани жита ще й лан пшеницi,
Лан пшеницi — на паляницi.
А ще гречки — на варенички...
Яка не є убога наша хатинка, а i їй колядники наспiвали щастя, наспiвали, що в нашому дворi будуть стояти i мiсяць, i ясна зоря...
Гай-гай, куди вiдiйшли тi далекi роки? Вже одних колядникiв забрали войни, других — сира земля, третi стали дiдами, а й досi вiриться, що в твоєму дворi, бiля тебе, стояли з одного боку мiсяць, з другого — ясна зоря...
По всьому селi порозходились колядники, до кожної хати звiздоносцi прихиляли мальоване сонце, нагадуючи людям, що вже справжнє сонце змилостивилось над землею. А он бiля Зарiчки обiзвалася сива давнина, коли хмари ворогiв обкрадали наше сонце i землю:
То не з моря тумани,
То iз коней пара...
Од чорної погонi з Туреччини, з Нiмеччини, з Татарщини летять, Дунай перелiтають козацькi конi, перелiтають, не вмочивши у воду нi свого копита, нi козацького стремена...
Iду я з вечерею до дядька Себастiяна, прислухаюсь, як за тинами пiдстрибує морозець, придивляюсь, як у тiнях i дрiмливих мiсячних калюжках заколисуються хати, вбираю в себе колядки, думками й очима добираюсь аж до тихого Дунаю, де гуляли козаки. I так менi добре та радiсно стає на серцi, наче i я з козаками ломив неволю, визволяв добрих людей, щоб верталися вони на тихi води, на яснi зорi.
А на шляху в цей час обiзвався передзвiн зброї i стремен, загупали кiнськi копита Я в подивi оглянувся. В прозорiй темрявi iмлисто вималювались побiльшенi постатi вершникiв. I ось повз мене, пригнувшись до грив, пролетiли-промчали на Лiтин козаки, промчали тим старим Чумацьким шляхом, що спадає у мiсячний напiвсон.
То не з моря тумани, то з коней пара обдала мене теплом. I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, на цiм свiтi. Я довго дивлюся услiд козакам, погойдую вечерею у вузлику i вже не знаю, звiдки вони взялися — чи з тихого Дунаю, чи з-пiд синього Бугу, чи з-пiд зоряного пилу.
Отак i сходяться пiсня i життя, присмерк давнини i свiтанок сьогодення. А надi мною вечiр жменями засiває зорi, а бiля мене арфами бринять пiдмороженi верби, а пiд ногами голубi тiнi бавляться з снiгом, що iскриться зблизька i туманиться поодаль, як iз коней пара.
@темы:
картинки,
не свое,
светлое
-
-
06.01.2013 в 20:32-
-
07.01.2013 в 10:14