Несмешное

среда, 01 апреля 2009

12:20

meeuw

Млини Господні мелють поволі, але дуже ретельно

Первое апреля сегодня. Готова спорить, что очень многие хотели бы оказаться в Одессе — ну как же, Юморина, карнавал. Весело всем.

Так получилось, что в Одессе я родилась и прожила практически всю жизнь — за исключением последних двух с половиной лет. И потому знаю ее лучше, чем хотелось бы. Ниже — мой взгляд на этот город. Может, кому-то он покажется субъективным, кому-то — необоснованным. Пусть.

Писалось это года четыре, наверное, назад, и писалось изначально по-украински. Но если вдруг найдется кто-то, кто страстно пожелает прочитать, не владея украинским, — специально для него под катом спрятан перевод.

Мені здається, щоб пізнати місто по-справжньому, треба в ньому провести дитинство. Той, хто приїхав в Одесу десятирічним, ніколи не зрозуміє її так, як я, хай навіть проживе тут решту життя.

Одеса — це місто чистої геометрії. Шахова дошка вулиць, що перетинаються точно під прямим кутом. Квадрати кварталів. Трикутники вітрильників на обрії.

Місто, в якому неможливо заблукати. Нумерація усіх будинків починається від моря. Подивись на дві сусідні будівлі — і точно знатимеш, в якому воно боці. А від моря можеш вийти куди завгодно.

Місто вічної осені. Майже всі дерева Одеси — це акації. А вони починають жовкнути, коли надворі найбільша спека — наприкінці липня. І Одеса вкривається золотом уже тоді, коли всі інші міста пишаються буянням зелені.

Мені здається, що мало хто з чужинців розуміє Одесу. Одеса Бабеля, Ільфа та Петрова, Утьосова та Ейзенштейна зникла багато років тому — втім, я знайома з людьми, що пам’ятають ту Одесу, отже, колись вона таки існувала. На відміну від Одеси Жванецького, яка вигадана від першого до останнього слова, від перегодованої мармизи до удавано потріпаного портфельчика.

Це місто вітру. Тому, хто виріс в Києві, Львові чи Дніпропетровську, важко уявити, що таке справжній вітер. Той, що дме кожну хвилину, цілодобово, цілорічно, постійно… Коли я раптом потрапляю у дворик, де вітер не збиває з ніг, я панікую: здається, що потрапила в інший вимір, в іншу реальність, у невагомість. Тіло, наче на орбіті, втрачає точку опори. І я поспішаю вийти на вулицю…

Запах солі та йоду… Його не відчуваєш, як не відчуваєш запаху власного тіла. Це щось, без чого себе важко уявити. Але коли мені трапляється поїхати до іншого міста, туди, де немає моря, я вже на третю добу починаю задихатися, хапати ротом повітря, наче риба, викинута на берег…

Місто, яке завжди сміється. Чому? З чого? Навіщо? Воно й саме давно забуло. Але хтось колись сказав, що Одеса, мовляв, столиця гумору, й цьому «комусь» усі повірили, а тепер натужно намагаються сміятися — з будь-якої причини, а надто без причини взагалі.

Та нема нічого трагічнішого за вимушений сміх. Тому Гуморина — найпаскудніше збочення, яке тільки може уявити зболена свідомість людини, котрій не дозволяють плакати.

Как и обещала, перевод на русский.

Мне кажется, чтобы узнать город по-настоящему, надо провести в нем детство. Тот, кто приехал в Одессу десятилетним, никогда не поймет ее так, как я, пусть даже проживет здесь всю оставшуюся жизнь.

Одесса — это город чистой геометрии. Шахматная доска улиц, пересекающихся точно под прямым углом. Квадраты кварталов. Треугольники парусников на горизонте.

Город, в котором невозможно заблудиться. Нумерация всех домов начинается от моря. Посмотри на два соседние здания — и узнаешь, в какой оно стороне. А от моря можешь выйти куда угодно.

Город вечной осени. Почти все деревья Одессы — это акации. А они начинают желтеть, когда на улице самая жара — в конце июля. И Одесса покрывается золотом уже тогда, когда все другие города купаются в обилии зелени.

Мне кажется, мало кто из чужаков по-настоящему понимает Одессу. Одесса Бабеля, Ильфа и Петрова, Утесова и Эйзенштейна исчезла много лет назад — впрочем, я знакома с людьми, которые еще помнят ту Одессу, значит, когда-то она все-таки существовала. В отличие от Одессы Жванецкого, которая выдумана от первого до последнего слова, от перекормленной рожи до нарочито потрепанного портфеля.

Это город ветра. Тому, кто вырос в Киеве, Львове или Днепропетровске, трудно представить, что такое настоящий ветер — который дует каждую минуту, круглосуточно, круглогодично, постоянно... Если вдруг попадаю в дворик, где ветер не сбивает с ног, я паникую: кажется, что попала в другое измерение, в другую реальность, в невесомость. Тело, словно на орбите, теряет точку опоры. И я спешу выйти на улицу...

Запах соли и йода... Его не чувствуешь, как не чувствуешь запаха собственного тела. Это то, без чего трудно себе представить. Но когда мне случается поехать в другой город, туда, где нет моря, я уже на третий день начинаю задыхаться, хватать ртом воздух, словно рыба, выброшенная на берег...

Город, который всегда смеется. Почему? Отчего? Зачем? Он и сам давно забыл. Но кто-то когда-то сказал, что Одесса, мол, столица юмора, этому «кому-то» все поверили, а теперь натужно пытаются смеяться — по любой причине, а особенно – без причины вообще.
Только нет ничего более трагичного, чем вынужденный смех. Поэтому Юморина — самое гадкое извращение, какое только может представить истерзанное сознание человека, которому не позволяют плакать.

Картины Александра Аврина — чтобы разбавить лишний пафос. Да — это все Одесса.