Передбачаю чергову хвилю обурення від моєї писанини, але в мене сеанс самовиховання — учуся говорити те, що думаю, а не те, що комусь там подобається — тому все одночасно напишу.Якщо зібрати в купу свідчення очевидців та учасників учорашніх подій, коментарі лоялістів й поспішну «аналітику» самопальних політологів, уся та купа акуратно поділиться на дві частини:
• «ми насправді білі й пухнасті, сепаратисти підпалили себе самі, а ми лише їх рятували — й узагалі, нічого такого не хотіли, бо ж усі ми люди, бла-бла-бла»;
• «так, ми страшні й жорстокі, так тим сепаратистам і треба, шкода, що мало їм дісталося».
Читати ще купу літер.Якщо я скажу, що й те, й інше — форми психологічного захисту, це буде дуже банально? Але ОК, уже сказала.
Насправді вчора сталося те, чого жодного разу не траплялося на Майдані (й до чого, вочевидь, ніхто не був готовий) — уперше серед умовно «їхніх» жертв було більше, ніж серед умовно «наших». Значно більше. Ну справді, як би там не вийобувався Кисельов, четверо загиблих серед «мирних» беркутівців — якось замало для кровожерливих фашистів, котрі за ті чотири трупи заплатили сотнею своїх. Неправильна якась пропорція.
І виявилося, що ні «наші», ні «їхні» до такого повороту подій не готові.
З «їхніми» більш-менш ясно: дуже круто бути революціонером, знаючи, що тобі за твої переконання, а також за художню творчість з арматурою та вогнепалом наперевіс нічого не буде (зверніть увагу, я щиро вірю, що всі вони ідейні, і тому нічого не кажу про «продану батьківщину»). Але вчора раптово з'ясувалося, що буде, причому дуже боляче. Ще й не в якомусь там Донецьку, що його, як відомо, «на коліна не поставити». І навіть не в «культурній столиці» Харкові. А в Одесі. Про яку всі знають, що це місто торгашів, яким усе по барабану, крім гешефту.
Як бачите, не все, не по барабану, і навіть гешефт нахуй. І не дуже ясно, що з цим новим знанням робити.
З «нашими» все набагато складніше й серйозніше. Ми п'ять місяців жили й воювали, твердо вірячи у власну моральну вищість. Це тітушки б'ють беззбройних — ми рятуємо усіх, кому потрібна допомога, навіть поранених беркутівців. Це сепаратисти в Слов'янську катують заручників — ми навіть спійманих провокаторів віддаємо міліціонерам, хоч і знаємо, що ті їх відпустять за кілька хвилин. Це бандити трощать меблі в захоплених будівлях — ми ремонтуємо Український дім в той час, коли в сотні метрів від нього горять барикади. І так далі.
А вчора це хибне самовідчуття моральної вищості здиміло разом з одеським Будинком профспілок. Раптом з'ясувалося, що ми — теж можемо скоїти таке, від чого мороз поза шкірою. Раптом хвалькуваті пости у Фейсбучику про те, що у ворогів «буде земля горіти під ногами», виявилося пророчими — вона таки загорілася. Тільки не треба пасторальних дурниць про те, що «вони» насправді не вороги, а так: чи то ідейні опоненти, чи то «зазомбовані пропагандою» — ці всі умовляння добре діють, коли сидиш в м'якому кріслі перед монітором, в момент протистояння ситуація трохи інакшою виглядає.
І тепер неясно, що робити і як до цього всього ставитися. Сказати «так їм і треба»? Але ж люди загинули — причому, і це теж слід брати до уваги, загинули, не будучи внутрішньо готовими до такого повороту подій. Одна справа йти на барикади, знаючи, що можеш звідти не повернутися — і зовсім інша, якщо людина грається «у революцію», вірячи, що «нічого не буде».
Зробити з них мучеників і прибити пам'ятну дошку поруч з меморіалом Небесній сотні? Але вибачте, до тих тридцяти шести, що задихнулися в Будинку профспілок, були ще шестеро з вогнепальними ранами. Якого біса мученики з битами нападають на мітингарів? Звідки в них вогнепальна зброя? Чому їм покровительствує міліція?
Сказати «нічого не було, вони самі»? Але коктейлі Молотова таки були, це видно на відео. Так, вони не долітали до третього поверху, де був один з центрів пожежі — але все ж таки були, хоча розпалили, очевидно, лише вогонь внизу, біля центрального входу.
Насправді ми навряд чи можемо прямо зараз сформулювати якусь «правильну» реакцію на події — просто ще не знаємо й половини обставин. Але висновки мусимо робити уже. Наприклад, такі:
• ніхто, і ми в тому числі, не має права вважати себе морально вищим за супротивників;
• у «війну» не можна гратися — все стає надто серйозним саме тоді, коли цього не очікуєш;
• усвідомлювати, що можеш стати жертвою — легше, ніж усвідомлювати, що можеш стати катом;
• бувають ситуації, з яких немає «кращого» виходу, вибирати можна лише між однаково поганими. Альтернативою тому, що сталося вчора в Одесі, могло бути лише повторення того, що сталося не так давно в Харкові — нагадаю, там теж були трупи, лише з іншого боку. Хріновий вибір.
Що ж до мене, то я б у першу чергу хотіла знати відповіді на кілька питань:
• чому так довго їхали пожежники?
• хто підпалив ліве крило на третьому поверсі?
• навіщо керівник антимайдану заганяв своїх послідовників всередину Профспілок, але сам туди не пішов?
• чи справді серед загиблих є громадяни Придністров'я та іншого «Руцькаго міра»? мешканці Криму, Донецька тощо? Якщо так, ситуація сильно міняється;
• скільки ще має бути трупів, щоб уся та наволоч, від Ківалова-Підрахуя до обох Кваснюків та Каурова, сіла довічно?
Ну і наостанок, для підвищення градуса ненависті: якщо ви співчуваєте тим, хто загинув учора так само старанно, як переконували всіх навкруги, що Небесна сотня «сама мала знати, чим закінчуються революції» — це не милосердя, це фарисейство.
PS: забула написати, та й не в тему воно основному тексту. Вчора, дивлячись стрім, не могла від себе відігнати думку: це вже мало статися, але два місяці тому. Десь у перших числах лютого в Українському домі забарикадувалися ВВшники, і цілком випадково в натовпі знайшлися люди з Молотовими, і ще більш випадково весь хол усередині був забитий легкими пластиковими панелями для виставкових стендів — і горять добре, і димлять чудово. А як випадково-превипадково у той же вечір Кисельов старанно розповідав про Хатинь...
Тоді Парубій розрулив — до третьої години ночі розрулював, бо керівники ВВшників ніяк не хотіли їм команду на вихід давати. Мабуть, чекали, в кого першого нерви здадуть.
Учора свого Парубія в Одесі не знайшлося...
@темы:
на часі,
у мене є думка, і я її думаю