Знаєте, я уже, мабуть, тиждень, думаю одну думку.

Є, наприклад, у мене в ЖЖ френд (не взаємний — тобто я її читаю, а вона мене ні). Уже років зо два.
Дівчина приблизно мого віку, мама двох дітей і дитячий психолог заодно. Досить притомна за своїми поглядами, пише цікаво, причому — на відміну від багатьох мережевих психологів — свої слова любить підтверджувати лінками на всілякі дослідження, переважно зарубіжні. І читати її було не завжди приємно, але при тому пізнавально.

Було. До подій місячної давнини.

Тепер дівчина пише виключно про Україну. Щодня. По декілька постів. По сто п'ятдесят коментарів до кожного. Що вона думає з того приводу і з цього, чому українці неправі в тій ситуації і в цій, скільки разів за день ми не так сказали, подивилися та подумали, з якої саме причини «Крымнаш», чому це правильно та високоморально і так далі.

І от над чим я, власне, уже з тиждень міркую: а чому їй це так болить? Те, що болить, сумнівів не викликає — інакше не строчила б вона з такою швидкістю свої пости, не переконувала б усіх навколо і себе найперше, що все відбувається правильно.

Так, я теж багато пишу на ту саму тему, хоч і з протилежним знаком — але, вибачте, це моя земля, я тут народилася й виросла, я, як би пафосно це не звучало, відчуваю за неї відповідальність. Але їй, отій дівчині-психологу з Москви — їй-то що болить? Сама вона росіянка, українських родичів не має — ба більше, наскільки я знаю, вона взагалі в Україні жодного разу не була. І ні про що, крім України, думати не може.

Знаєте, я не розумію — це так... дико? Ну невже освіченому спеціалісту, матері сімейства та й просто молодій та сучасній людині нічим більше зайняти голову, окрім питання внутрішньої політики чужої країни?

Дайте мені, мабуть, інший глобус.